Вікопомна подія в історії українського народу
altНадходить липень місяць, і наша пам’ять знову повертає нас до вікопомної і доленосної дати в історії нашого народу – Дня Хрещення Руси-України. Адже запровадження християнства – це епохальний поворот в історії Давньоруської держави, який не тільки суттєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості її історичного розвитку як великої християнської країни. Першосвятителем Київської Русі традиційно вважається князь Володимир Святославович, названий православною церквою Рівноапостольним і Святим. В 988р. він успішно запровадив християнство як державну релігію.
Але до цієї важливої в нашій історії події лежав дуже довгий і тернистий шлях. Адже прихід християнства на наші землі почався ще задовго до Володимира Великого. 
Ще на початку IV ст. християнство отримало визнання в Римській державі. Потім до Христа прийшли варварські народи Західної Європи. На основі християнського світогляду почала формуватись нова європейська цивілізація. Кирило-Мефодіївська місійна діяльність в другій половині ІХ ст. сприяла поширенню нової віри серед слов’ян. Далі дороги проповідників вели на Русь… Та за легендами, уперше благу вість на береги Дніпра приніс апостол Андрій, якому випав жереб проповідувати в Скіфській землі. У літописах згадується, що він приплив до київських круч і мовив до учнів: «На сих горах возсіяє благодать Божа». Потім апостол зійшов на гори, благословив їх, і поставив хреста.
Проте пройшли століття, перше ніж здійснилося пророцтво святого апостола Андрія. Християнізація сусідніх слов’янських країн підготовила благодатний грунт для поширення християнства і на Русі. Є історичні свідчення, що першим із наших князів нову віру прийняв сам князь Кий. Адже в літописах згадується, що засновник Києва ходив до Царгорода і прийняв від візантійського імператора «велику честь». На той час візантійські імператори часто укладали союзи зі слов’янськими князями і проводили політику їх навернення до своєї віри. А перше хрещення Русі як держави відбулось за часів князювання братів Аскольда і Діра. Поштовхом до хрещення був похід Аскольда і Діра на Царгород 18 червня 860 року. В цьому поході руси здійснили напад так стрімко, що столицю Візантії врятувало тільки диво: патріарх Фотій виніс ризи Богоматері, що зберігались у Влахернському соборі, опустив їх у воду в затоці, і враз здійнялася страшна буря, яка розкидала руські лодії. Вражений Аскольд визнав силу «грецького» Бога і забажав охреститися. Після повернення додому, князь почав запроваджувати нову віру в Києві і навіть збудував церкву Святого Миколи. Одначе, вбивство Аскольда і Діра князем Олегом в 882 році знищило всі плоди хрещення. Це на ціле століття затримало входження нашого народу в коло європейської цивілізації. 
Звичайно, так довго продовжуватись не могло. Та, напевно, київські володарі і самі розуміли це, а під час походів на Царгород на власні очі бачили переваги християнства. Дехто з дослідників Олегового наступника – князя Ігоря також вважає внутрішнім (чи таємним) християнином. Адже в 944 році князь Ігор здійснив вдалий похід на Константинополь, і візантійський імператор Роман І змушений був підписати вигідний для Русі мирний договір. І, можливо, що зі свого боку він зажадав хрещення володаря Русі. Князь Ігор розумів, що Царгород визнавав рівними собі тільки християнські держави. Очевидно тоді ж, разом з Ігорем, нову віру прийняла і княгиня Ольга, взявши християнське ім’я Олена. Але київські воєводи і бояри не підтримали князя в його намірах. Після загибелі князя Ігоря в 945р. в Древлянській землі княжий стіл одержала княгиня Ольга. Вона не зреклася віри і, залишаючись християнкою, правила майже 20 років у язичницькій державі. Її намагання хрестити своїх підданих зазнали невдач. А її наступник, князь Святослав, вихований воєводою Асмусом в середовищі дружинників, християнства не сприйняв: «Адже дружина моя з цього сміятися почне», – відповідав він на прохання матері охреститися. Княгиня Ольга померла 969 року. Літописець згадує, що поховали її по християнському звичаю, зі священиком. Православна церква причислила її до лику святих і поминає її пам’ять 24 липня та хвалить Бога, що  «прославив у Русі Ольгу Мудрую».  
Хрестити Русь випало Володимиру Великому – синові Святослава і внукові Ольги, який заступив на Київський престол 980 року як єдиний володар держави. Після кількох невдалих спроб реформувати місцеву язичницьку релігію, він звернувся до Христового вчення. Адже навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення, ускладнювала розвиток зв’язків з християнськими країнами. Тому запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю.
Вибір було зроблено на християнстві візантійського зразка. І це зовсім не випадково. По-перше, відповідно до візантійської моделі християнства, зміцнювалась влада великого князя. По-друге, перед Руссю відкривався шлях до сім’ї цивілізованих народів,у якій вона посяде чільне місце. По-третє, візантійське православ’я знайомило Русь з християнським віровченням рідною мовою, що значно прискорювало і спрощувало процес поширення та утвердження нової релігії.
Розв’язанню проблеми посприяв збіг обставин. У 986р. візантійський імператор Василь ІІ, проти якого виступили земельні магнати, попросив у Володимира військової допомоги для придушення заколотників. Київський князь погодився, але висунув вимогу – одруження із сестрою імператора Анною. Це була надзвичайно висока ціна, адже відповідно до існуючих тоді канонів візантійські принцеси виходили заміж за рівних собі. Проте реальна загроза Константинополю змусила Василя ІІ піти на поступки, одночасно він також висунув вимогу, щоб Володимир охрестився і запровадив християнство на Русі. Руське військо допомогло візантійському імператору розбити сили феодальної опозиції. Та імператор зрікся своїх обіцянок і відмовив князю віддати за нього сестру. Тоді Володимир здійснює похід до Криму і захоплює важливий пункт візантійського панування на півострові – Херсонес (Корсунь).
Імператор змушений був виконати умови угоди. Тут в Корсуні, (за даними літопису «Повість минулих літ») прийняв хрещення князь Володимир. Єпископ корсунський зі священиками цариці Анни благословив його і охрестив. І саме в Корсуні Володимир взяв шлюб з Анною та одержав настанову берегти в чистоті грецьку віру. Повінчавшись з цесарівною Анною, Володимир – за словами літописця – забрав з Корсуня священика Анастасія, і «попи корсунські», і мощі святих (святого Климента та його учня Тита), набрав церковного посуду та ікони на благословення собі, а сам повернувся до Києва.
Повернувшись із Корсуня, Володимир  звелів скинути язичницьких ідолів, яким поклонялись кияни. Володимир розумів, що стара віра міцно тримає Русь у лабетах минулого, та створити єдину Русь князь міг за допомогою єдиного істинного Бога, віра в Котрого пройме серця підлеглих. Тисячі місіонерів, яких навчать Слову Божому у Києві, підуть у всі віддалені землі Русі і священики будуть навчати паству любити Бога і слухатися князя. Володимир знав зі Святого Письма, що християнська держава є незламною твердинею, бо ж сказано: «Бог серед неї, вона не похитнеться».
Знищивши поганських богів, в останній день липня, Володимир розіслав по місті своїх послів і звелів, щоб ранком всі від малого до великого зібралися біля впадіння Почайни в Дніпро, щоб охреститися і сказав при цьому: «…а як хто не прийде завтра на ріку, багатий він чи бідний, жебрак, а чи раб, - той буде ворог мій».
Очевидно хрещення киян не відбулося відразу по приїзді Володимира до Києва. Необхідно було провести певну підготовку людей. Тому ті священики, яких Володимир привіз із Корсуня, проповідували і навчали людей нової віри, а особливо роз’яснювали важливість святої Тайни Хрещення.  
Хрещення киян відбулось без особливого опору. Вони говорили: «Якби це не було добре, не прийняли б цього князь і бояри». Прийшов на Поділ і сам князь зі своїми боярами, і київський митрополит, і священики царгородські і корсунські. Присутня на величній події була і Анна. Вона стояла поруч з Володимиром обабіч великого золотого хреста, заворожена тим, що відбувається. Людей зійшлося сюди без ліку. Всім звеліли зняти верхній одяг і увійти в ріку – окремо чоловікам і окремо жінкам. Хор заспівав церковний гімн, і за знаком князя всі увійшли у воду. Стояли одні по шию, другі до грудей, малі біля берега, інші тримали дітей на руках, дорослі ходили у воді, поділяючись на групи. Священики стояли на спеціально влаштованих помостах, і до них по одному підходили кияни для звершення таїнства Святого хрещення. Над кожним читали належні молитви давали йому нове християнське ім’я, і тричі занурювали у воду хрестячи в ім’я Святої Трійці. «На небесах була велика радість, а в царстві сатани – великий сум», -  говорить літописець.
Нечувана радість охопила Анну. Звершилося те, заради чого вона приїхала на Русь! Вона відчувала як радіє небо: скільки душ врятованих! Благословен Господь Ісус Христос, що возлюбив новохрещених, Руську землю, і просвітив її святим хрещенням.
Хор співав: «Заспівайте Господу нову пісню! Заспівайте Господу всім народом, благословіть ім’я Його, возвістіть в народах славу Його!» І Володимир, дивлячись на священнодійство перейнявся величчю моменту. Тримаючи хрест, він відчував тепло маленької руки Анни, і золотий хрест поєднував їх у єдиний організм. То було велике щастя для княжого подружжя, яке йому дарував Христос. Так Володимир і Анна отримали дорогоцінний плід подружнього щастя у святості хрещення свого народу.
Радувався князь і хвалив Господа, «що дав народові ласку побачити правдивого Бога, такого, якого визнають і інші християнські народи». Київ має стати другим Константинополем, а Русь – наймогутнішою в Європі. Тут виростуть кам’яні храми й палаци, багато оздоблені мармуром, мозаїками та фресками. Про красу і велич північної православної столиці будуть говорити всі народи і мови.
Звичайно, християнство на Русі не поширилось відразу в одному році по всій великій державі. Воно поширювалось поступово. Для цього також не було достатньої кількості священиків, щоб обслуговувати весь народ. І князь Володимир дбав про це. І своїм синам, посилаючи їх на уділи, наказував дбати про поширення віри. Сам же будував церкви, насамперед там, де раніше стояли поганські божки. На тому місці, де стояв Перун, він поставив церкву Святого Василія, у честь святого, та ім’я якого Володимир одержав  при хрещенні. В 989р. побудував другу церкву – Пресвятої Богородиці (звану Десятинною) і поставив у ній Анастасія, якого привіз із собою з Корсуня. «Радій, Царствія Непорушна стіна!» - кияни звеличували Ту,  котра стала живим храмом Спасителя. Присвячена їй п’ятикупольна Десятинна церква височіла над Дніпром небаченим у цих краях світлорожевим видінням. Золотий хрест, що вознісся над храмом, був сповитий легким ранковим серпанком і танув у блакиті київського неба. Сяяла тепер церква дивною красою і освячувала землю Руську. Мармурові портали і колони, дивні розписи, візантійські ікони, дорогоцінне начиння, істинно царське вбрання духовенства, краса і урочистість православного богослужіння з його чудесним співом притягали до Десятинної церкви серця русичів. Тож Володимир, як і Юстиніан – творець Софії Константинопольської, міг сказати: «Я рівний тобі, Соломоне!»
Не забував князь Володимир і про школи. Він наказав своїм боярам слати дітей до школи, щоб виховати розумних і освічених майбутніх провідників для Церкви і народу. Велике значення для утвердження християнської віри мав і Церковний Устав Володимира Великого, в якому були визначені функції духовенства – найголовнішим їхнім ділом було утвердження нової віри. Це все для народу, який ще так недавно вірив у дерев’яних богів, було незвичайною переміною. Цілий уклад відносин змінився, народ вийшов на широке поле культурного контакту з іншими християнськими народами, держава прибрала цілком нове обличчя, в ній наступив новий лад, спертий на правду Христової Євангелії.
Процес утвердження віри Христової на Україні, започаткований рівноапостольним святим Володимиром Великим, продовжувався і за наступних князів Київської Русі. Звичайно, старовина, як звичне вірування, була дорога народові, приємна своїми веселими святами. Але як віровчення старовина вже не могла змагатися з християнством, яке було обставлене правильною і урочистою обрядовістю в храмах, небаченої доти краси та з постійним втручанням в життя кожної людини. Особливо після того, коли ореол святості і чуда оточив самих руських подвижників і страдників, якими стали превелебні Антоній і Феодосій Печерські, страстотерпники Борис і Гліб, свята княгиня Ольга, святий рівноапостольний князь Володимир та багато інших… До їх шанування долучилося шанування найуславленіших храмів, монастирів, чудотворних ікон, святих мощей, які стали місцевими святинями  і водночас символами місцевого патріотизму. А нова заповідь любови до ближнього благодатно впливала на вдачу народу, що досі звик до жорстоких війн, безоглядної поведінки з переможеними, звик до розгульних поганських звичаїв та інших пороків. Все це сприяло розвиткові і культурному переродженню країни і роль Святої Церкви в процесі надзвичайно важлива.
За більше ніж 1000 років християнська церква на Україні пройшла довгий і тернистий шлях. Шлях розвитку і великих досягнень, шлях розколів і принижень, шлях переслідувань і заборон, вилучення церковних коштовностей, руйнування та нищення церковних святинь. Та вона вистояла, збереглася, досягла небачених успіхів у здійсненні своєї надзвичайної місії. Бо Свята Церква покликана до життя заради великої мети спасіння людей, і вона має все для здійснення цієї мети, а саме: храми, святі ікони, мощі, священослужителів та вірян, які зберігають її в своїх серцях. Саме вона допомагає нам усвідомити, що Христос спасає і освячує кожну людину на великій дорозі, що веде до правдивого і вічного щастя. 
Ісус Христос, посилаючи своїх Апостолів проповідувати Царство Боже, визначив спосіб виконання цього завдання, уподібнивши їх до сівача. Як сівач виходить в поле сіяти зерно, так і послані Божим сином служителі церкви впродовж віків сіють Слово Боже між людьми, яке проростає щедрим врожаєм.
А нам залишається тільки одне – дякувати Богові за все, що Він нам посилає і допускає, бо тільки з любові до кожної душі Господь усе це мудро чинить. Ніхто нас так не любить як Він. Потрібно лише цю істину зрозуміти і довіритися всеціло Божому Провидінню і тільки тоді у наші душі прийде мир і спокій.
Отже ми маємо довірити Йому все своє життя, і вже сьогодні схилитися перед Господом своїм у подяці за Його великий подвиг спасіння.
 
                                                      Марія Мадей, парафіянка
                                                                             Храму Святого Духа УПЦКП с. Оброшино